Місто Вараш – унікальне місто, у якому живуть дивовижні, талановиті люди. Саме тому група компаній «Алатир-Інвест», що зводить житловий комплекс «Оберіг», вирішила започаткувати проект «Відкрий своє місто». Його мета - розповісти про відомих людей міста Вараш, які мають власне бачення розвитку міста і щодня своєю працею розвивають його. Спортсмени, управлінці, політики, творчі особистості – це люди, що творять історію міста Вараш. Сьогодні ми поспілкувалися із відомою поетесою із міста Вараш – Ларисою Сай. Її сміливо можна назвати Душею міста, адже її проникливі вірші знають і дорослі, і діти.

- Ларисо, звідки Ви родом? Як з’явилася любов до поезії?

Я народилася у мальовничому селі Іванчі, що на Володимиреччині. Я рано почала читати, з 5-ти років. Любов до книжок привила моя мама. Пам’ятаю, в дитинстві дідусь розповідав багато казок.  Знаходячись серед чарівної поліської природи, перебуваючи в полоні казок я почала писати свої перші вірші. Вже у 7-му класі мої вірші публікували у журналі «Піонерія». Це був час, коли  я вперше закохалася, і саме кохання стало поштовхом для того, що я почала писати ліричну поезію. Кохання відкрило мені інший світ, і я іншими, закоханими очима подивилася на сонце та небо і прагнула передати всі свої почуття у віршах.

- Про кого був Ваш перший вірш?

- Звісно, про маму.

- Де були опубліковані вірші?

- Публікувалася я в районній пресі, пізніше надсилала у журнали «Піонерія» і «Барвінок». Мій перший гонорар за вірш був 3 карбованці. Для мене була дуже приємна така винагорода за поетичний дар. Пізніше мені запропонували очолити мистецьку асоціацію «МАК» у місті Вараш. Пізніше, при підтримці РАЕС, видала свою першу збірку - «Калина під снігом», до цього я йшла 20 років. У збірку увійшли і пісні. Це був мій поетичний дебют в літературі, ми провели гарну презентацію у центрі дозвілля «Гамма». Це спонукало більш серйозно відноситися до хисту, який мені подарував Бог. Наразі в мене 6 поетичних збірок. Сьогодні я більше вивільнила себе від вчительської роботи, більше уваги стала приділяти поезії. Вона для мене була і порятунком, і спасінням, і віддушиною. Мені здається, якби не поезія, я б не знаю за що я трималася у складних життєвих ситуаціях.

- За професією Ви вчитель, як вдається поєднувати поезію та вчителювання?

- Так, я 30 років працювала у школі, і у сільській місцевості і, навіть, за полярним кругом (в Мурманській області). Проте на півночі мені не писалися вірші, хоча я була щаслива в шлюбі і в мене був синочок. Так склалася доля, що ми розлучилися, і я повернулася додому. Зараз я працюю вихователем у НВК №1. Я дуже потребую дитячої аудиторії, діти надихають мене на творчість. Іноді  мені здавалося, що я втомилася від вчительської роботи і перенавантаження, проте я помилялася. Замкнувшись у чотирьох стінах, зрозуміла, що натхнення мене відвідує все рідше і рідше. Мені необхідне спілкування з людьми і дітьми, незважаючи на прозу життя, тоді буде присутня поезія у серці і в житті.

- Що вважаєте своїм найбільшим досягненням. Чим пишаєтеся?

- Я пишаюся своїми поетичними збірками і тим, що вони потрібні людям. Коли люди читають мої вірші і зі словами вдячності телефонують та кажуть, що я ніби про їх почуття розповіла. Це не обов’язково люди мого віку – це і старші люди і молодь. В такі моменти я відчуваю свою потрібність. Я повинна писати вірші не тільки для себе, а й для людей.

- Які плани на майбутнє? Чи багато у Вас неопублікованої поезії?

- Нещодавно, у 2016 році, вийшла нова книга «Іду до тебе» при допомозі мецената Віктора М’ялика. Видання книжки потребує фінансів. В мене є ще дуже багато віршів, які не увійшли у збірки. Є такі періоди, коли менше пишеться, більше думається. Бувають життєві негаразди… Нещодавно я втратила батька, а горе не спонукає до творчості.  Нещодавно я написала вірш присвячений світлій пам’яті батьків:

«Мамо і тату, чи стрілись ви в іншому світі?

Як там ведеться? Чи справді безсмертна душа?

В нас тут весна, починає усе зеленіти, Пасха надходить, і сонце теплом утіша,

Вас лиш немає, а все, як було, золотенькі,

Кличуть городи, і жайвір зове у поля,

Сонце щоденно б’є вам поклони низенько.

Журиться небо, і плаче за вами земля.»

Втрачати батьків – найважче. Але це закон життя, варто шанувати їх пам'ять.

- Для людей творчої професії дуже важливе натхнення. Що Вас надихає?

- Я дуже люблю весну, коли пробуджується природа і з’являються мої улюблені анемони. В мене є навіть вірш, присвячений  квітам «Зів’ялі анемони ожили...» І кохання, і музика, і цікаві особистості, які мають свої погляди на життя, і дитячі очі – все спонукає до творчості. Треба бути небайдужим до краси та добра, проявляти милосердя. Звісно, коли душа потерпає від горя, тоді не пишеться. Але коли тебе зворушить чарівна музика, картини, чи зустрінешся з хорошою людиною – це надихає. В мене не тільки ліричні поезії, а й філософські вірші і пейзажна лірика.

- Чи є особливий для Вас вірш?

- Мої вірші , як діти, паперові діти. Залежно від настрою, один вірш не можу виділити.

- Що вам подобається в місті Вараш, а що б Ви прагнули змінити?

- Я люблю своє місто. Тут я прожила більше 20-ти років. Дуже люблю мікрорайон Будівельників. Місто дуже затишне та охайне, у ньому багато дерев. Коли приїжджають гості з інших міст, їм тут дуже подобається. Проте в нас немає людям де працювати. Якби крім атомної станції, яка не може всіх забезпечити роботою, були ще й інші підприємства, щоб молодь не виїздила з міста. Болючою є проблема житла, не надаються кредити молодим і не допомагають. Для молоді тут немає перспектив.

Хочеться, щоб влада була зацікавлена в тому, щоб люди не виїжджали. Влітку молоді немає куди вийти, де відпочити. Також у нас дуже погані дороги, особливо до Білого озера - перлини Полісся. Проте я вірю, що місто розвиватиметься, приємно, що є інвестори, будівельні компанії, які створюють нові помешкання. Це, звичайно радує, вірю, що з кожним роком наше місто заграє новими фарбами і надихатиме і художників,і поетів, і музикантів.